Поглянувши на сучасну церкву, легко переконатись, що серед служителів та священників панує індивідуалізм. Мало хто з нас має достатньо великий репертуар умінь та навичок, якими можна пишатися, але більшість і далі вважає: якщо нам узагалі є що показати, то це те, що ми можемо робити самі. Багато хто з нас почувається, скажімо, таким собі канатоходцем-невдахою, який виявив, що йому не до снаги залучити тисячі людей і посприяти численним наверненням, що таланту творити прекрасні літургії бракує, та й узагалі зовсім не такий він популярний серед молоді, дорослих, та старших віком, як сподівався, що не здатен відповідати на потреби людей тією мірою, на яку розраховував. А проте більшість з нас і далі гадає, що в ідеалі ми мали б усе це робити – і то успішно. Зірковість та індивідуальний героїзм, такі очевидні у нашому конкурентному суспільстві, зовсім не чужі й церкві. Там також панівним є образ людини, яка «зробила себе сама» і може все здійснювати самостійно.
— Г. Ноуен, В ім’я Ісуса. Роздуми про християнське лідерство.