Християнська література

Людина, в якої вкрали дім

Валентин Синій

Синій, Валентин. Людина, в якої вкрали дім . (Київ: Mission Eurasia, 2024) — С.332
Я попрямував до виходу і, як і раніше, відчував, що з дому ніби вийняли життя...
Досада боляче кольнула мене. Я подумав, що багато чого з тих світлих сімейних подій, які відбувалися в стінах мого будинку або могли відбутися, вже ніколи не буде тут. На мить я відчув себе обікраденим війною – саме через неї я позбавлений цього щастя назавжди. Війна замахнулася і на щастя моїх дітей. Вона обікрала і їх. Так, будинок, як і раніше, стояв. Ніхто його не чіпав. Але війна перекреслила те життя і ті спогади, які пов’язували мою сім’ю з цим місцем...
Я оглянув кімнати дітей. Там нерухомо стояли їхні заправлені ліжка. На стінах висіли німі картини, на полицях юрмилися безмовні книги. Застиглі статуетки мені ні про що не говорили. Усе було на своїх місцях, усе залишилося, як колись – у долютневому стані, але от саме життя зникло...
Я розумів, що дуже багатьом із тих, хто прийшов сюди, була потрібна увага саме пастора, його мудра порада і духовна підтримка. Уся ця перевантаженість благодійними проєктами створена війною. І те, що рідні не мають часу для спілкування одне з одним, щоб дарувати прості людські радощі, — це теж справа її рук...
Церква стала одним із небагатьох місць, де люди знаходили спілкування...
На мить я подумав про те, що розв’язана Кремлем війна це також напад і на нашу свободу...
Через війну багато українців відмовилося від російської мови, подібно до того, як у Грузії після вторгнення Росії на територію країни 2008 року чимало грузинів перестало використовувати мову агресора...
Уже будучи дорослим, я читав наукові статті про дослідження мозку і зрозумів, що в екстремальних умовах людині властиво запам’ятовувати щось приємне, щоб згодом не завдавати собі додаткового болю постійними спогадами про жахливий досвід...
Якась німкеня середніх років звернулася до конвоїра з проханням: «Можна я дам трохи хліба і пів склянки молока полоненому під номером 88?»...
Війна в Україні — найбільш документована в сучасній історії людства...
Ми часто відвозили людей до кордону з маленькими сумочками, розуміючи, що вони вже, напевно, ніколи не повернуться...
Нас мучило почуття провини. Ми ще довго не могли сім’єю дозволити собі ніякого відпочинку...
Війна дала мені урок: люди ламаються, і полагодити їх значно складніше, ніж автомобіль...
«Мама вийшла з дому в гості, і це її врятувало, — з болем ділилася Саша, наша студентка з Херсона...
До війни я часто вчив студентів, що місія не залежить від інфраструктури...
Є два підходи в служінні. Дві протилежні стратегії. Одна – чинити як мисливець. Мисливець обирає момент і прямує до лісу за здобиччю, вбиває тварину, отримує м’ясо. Якщо в одному лісі закінчується дичина, він переходить в інші угіддя. Шукає нові місця для полювання. Головний критерій успіху мисливця — кількість. Йому не важлива екосистема. Зовсім інший підхід до справи у фермера. Він вкладає роки роботи у створення екосистеми, де важливий кожен жучок, кожна травинка, тварина, птах, дерево або чагарник. Згодом уся ця екосистема починає приносити плоди. Це про якість. На жаль, сьогоднішня культура та економіка підштовхують нас до оцінки ефективності лише через кількісні показники. Однак я вірю, що ціннішою є побудова та розвиток екосистеми, яка в довгостроковій перспективі приносить урожай...
«Не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося» — ці слова були сказані апостолом Павлом...
Мене часто турбує питання, а чи не стаю я церковним функціонером?...
У нас із початком війни з’явився спеціальний термін «фейсбучний волонтер»...
Карго-культ – цим терміном називають групу релігійних рухів на островах Тихого океану...
Під час Другої світової війни тубільці на островах Океанії ставали частими свідками того, як з неба опускаються вантажі з продовольством, одягом та іншими корисними речами для американських військових...
Однак у волонтерства є зворотний бік не тільки для добровольців, а й для тих, кому служать...
«Однаковість — головний ворог єдності»...
Нам у жодному разі не слід протиставляти культури півдня і заходу України. Так історично склалося, і це просто треба прийняти. Правильніше цю тему розглядати з позиції взаємного збагачення. Вимушена евакуація та переселення українців з однієї частини країни в іншу не тільки підштовхнула до знайомства з відмінностями всередині церковної спільноти та культури загалом. Виникло своєрідне перехресне запилення, як між рослинами одного виду, коли пилок з однієї квітки потрапляє на квітку іншої рослини...
Вважаю важливим знати й розуміти, що через покоління можуть відгукуватися не лише події та схожість життєвих сценаріїв, а й знайомства та дружба, яка показує, як усе взаємопов’язане, а не існує окремо...
Я згадую інший випадок, коли дружина, ризикуючи всім, повернулася з безпечного місця в Європі у воюючу Україну до свого чоловіка: «Любий, я не можу жити без тебе. Мені важко без нашої родини!»...
Більшість гостей на весіллі були переселенцями з півдня України...
Коли наші доньки, які подорослішали, виходять заміж і залишають рідну домівку, ми, батьки, усвідомлюємо, що частину нашого серця вони забирають із собою...
Пам’ятаю, зі мною зв’язалися представники пресвітеріанської церкви міста Евенстона, що недалеко від Чикаго...
Війна завдала шкоди вже існуючим сім’ям. Я знаю, що статистика розлучень демонструвала величезні цифри. У кожному випадку могло здаватися, що шлюб руйнувався в момент. Насправді ж подружжя не хотіло далі жити разом, бо їхні стосунки давно стали формальними. Війна підштовхнула їх до такої радикальної чесності. Але як це контрастувало з рішеннями багатьох закоханих молодих людей, які заявили чесно і публічно про створення сім’ї!...
До війни молодь не замислювалася про швидке одруження. Їм було достатньо дружити, зустрічатися протягом кількох років. З початком війни ніби сам час стиснувся і підштовхнув подивитися на шлюб по-новому. Юнаки та дівчата повсюдно створювали сім’ї. Хтось пояснював цей феномен бажанням встигнути пожити, а хтось пов’язував зі зростанням свідомості, що виникла в перші місяці війни. Звичайно ж, було помітно, що під тягарем труднощів українці переосмислювали сферу відповідальності: віддавали останні гроші на армію, відчиняли свої домівки для переселенців, хтось вирушав на фронт. Я припускаю, що зросла усвідомленість серед молоді і в питанні створення сім’ї...
Я пам’ятаю, як один рабин сказав, що щороку під час великоднього седеру євреї згадують про важкий період єгипетського рабства та величне визволення від гніту фараона...
Отже, війна тривала, всупереч очікуванням мільйонів людей по всьому світу і самих українців, які кинули всі свої сили і життєві ресурси, щоб допомагати країні і покласти війні край...
Виклик, кинутий війною, був сприйнятий нашим народом дуже емоційно. Досить згадати, яка національна єдність утворилася в перший місяць війни. Здавалося, що ось-ось чаша терезів наших спільних зусиль переповниться, хід історії переломиться, нація вистоїть – інакше й бути не може. Тільки подивіться, як ми всі в єдиному пориві відгукнулися і включилися у вирішення проблеми! Через деякий час запал згас. Розчарування, як черв’як, підточувало корінь спільних зусиль. Втома. Перегорання. Усе, як завжди, у цьому короткому спринті емоцій...
Якщо ми дивимося на церкви Західної Європи, то їхнє ставлення до служіння і проєктів є дуже виваженим і розміреним. Українцям іноді здається, що все йде повільно. Українські церкви включаються в проєкти дуже швидко, інколи не встигаючи створити стійку модель служіння. Мало хто осмислює: а що буде далі? Потрібно робити і все!...
Біженець практично завжди травмований переїздом...
З одного боку, війна принесла зростання атеїстичних настроїв серед вірян, які не змогли знайти відповідь на запитання, як Бог допустив таке зло в Україні...
З досвіду гуманітарних місій можна винести важливе спостереження: поряд із наданням гуманітарної допомоги слід приділяти час питанням розвитку тих, кому допомагаєш...
Як же це нестерпно для душі переселенця — перебувати далеко від рідних місць і сумувати за всім чудовим, що ти мав колись...
Коли ми насолоджуємося спільним спілкуванням і відпочинком, коли ділимо трапезу з ближнім — у цьому всьому Бог також присутній серед нас...
Найважчі емоції відчуваєш під час зустрічі переселенців із дітьми...
Мене підігрівала ще одна подія в історії, вона теж випала на Пурим...
Треба сказати, що кіт і собака, яких ми забрали із собою з Херсона, виявилися не тільки додатковою відповідальністю (попри негоду за вікном чи настрій, ти піднімаєшся і служиш тварині), це стало ще і якоюсь від-душиною...
Ми не очікували, що перші дні лютневого вторгнення Росії стануть ударом під дих. Навіть молитися не виходило...
Чомусь я раптом згадав почуте від одного пастора: «Медики кажуть, що наш організм має три стани: активне життя, сон і стан медитації»...
Моя душа, як льюїсівська країна Нарнія, нудиться під чарами якогось чаклунства: лід скував струмки, холод тримає квітуче пробудження природи під замком...
«Русский мир» російська імперська геополітично-ідеологічна доктрина епохи панування путінізму, яка просувається керівництвом РФ...
Уміння спілкуватися з представниками інших деномінацій і будувати мости з представниками різних спільнот у більшості випадків не означає йти на компроміс зі своїми переконаннями...
Дивитися на багату людину як на партнера служіння — неправильний підхід. Треба розуміти, що бізнесменам щодня доводиться бути напоготові й розпізнавати наміри і мотиви конкурентів, іноді навіть ворогів. З роками вони тонко відчувають друзів, навчені бачити маніпуляції, на які здатні люди. Тому, опинившись у церковному середовищі, їх може легко збентежити незрілість та егоїстичність стосунків, тож вони недовірливо ставитимуться до всього, що намагаються робити християни...
Євангельська церква в Україні завжди досить швидко реагує на проблеми...
Неможливо, наприклад, передбачити поведінку людини, яка становить загрозу, але цілком можна розрахувати час, щоб скористатися втечею або вдатися до оборони...
Важливим моментом для нашої ефективності стало те, що ми переглянули саме поняття волонтерства. Ми його розширили...
З перших вуст ми чули, як у центральній церкві «Голгофа» потай розмістили маленьких дітей із місцевого будинку малятка...
У тому нашому прощанні я побачив ще один прояв війни — вона позбавляє тебе обіймів, відбирає дотик із тими, хто тобі безмежно дорогий...
Спочатку біженцям допомагали тільки церкви, на християнські громади лягло основне навантаження...
Переселенець вразливий з усіх боків: зараз у нього немає дому, рідних, хтось залишився без друзів і зв’язків, втратив роботу, а отже, забезпечення. Він у стресі від того, що відбувається, і потрібні сили справлятися з майбутніми викликами. Звісно, перед ним відкритий світ, що обіцяє нові можливості для життя, але все це залишиться безнадійно чужим, якщо йому в дрібницях не допоможуть відчути себе прийнятим. Поодинці вистояти складно. І хоча ми трималися своєю групою, однак потребували підтримки місцевої громади...
Треба прагнути, принаймні, вчитися створювати таку інституційну модель церкви, у якій бізнесмена сприйматимуть як дивовижний дар, а не як гаманець. Подібна проблема є в церкві й щодо політиків...