Християнська література

В ім’я Ісуса. Роздуми про християнське лідерство.

Генрі Ноуен

Ноуен, Генрі. В ім’я Ісуса. Роздуми про християнське лідерство.. (Київ: Нард, 2023) — С.64
Надто часто я вбачав, що набування значущості, популярності та влади – це необхідні складові ефективного служіння. Правда, однак, полягає у тому, що це не покликання, а спокуси. Ісус запитує: «Ти любиш Мене?» Ісус посилає нас бути пастирями. Ісус обіцяє життя, в якому нам дедалі частіше доводиться простягати руки і дозволяти вести себе туди, куди з власної волі ми не пішли б. Він просить нас перейти від турбот про значущість до молитовного життя, від турбот про популярність – до спільного та взаємного служіння, від лідерства, що спирається на владу, – до проводу, в якому ми здійснюємо критичне розпізнавання, аби збагнути, куди Бог веде нас і наш люд...
Християнські провідники майбутнього мають бути теологами, людьми, які знають Боже серце і вчаться – через молитву, дослідження та ретельний аналіз – виявляти божественну подію спасенної Божої праці поміж багатьма, здавалося б, випадковими подіями свого часу...
Перед християнськими лідерами стоїть важке завдання – реагувати на особисті виклики, сімейні конфлікти, національні лиха та міжнародну напруженість чітко вираженою вірою в реальну Божу присутність...
Завдання майбутніх християнських провідників полягає не в тому, щоби зробити ще один невеликий внесок у вирішення прикрощів і болісних проблем свого часу, а в тому, щоб визначити й оголосити шляхи, якими Ісус через пустелю виводить Божий люд із неволі до нової землі – землі свободи...
Християнський лідер майбутнього має бути вкрай бідним і в мандрах не мати нічого, крім патериці, – «ні хліба, ні торбини, ані грошей» (Мр. 6:8), ні змінної одежі. Що доброго в тому, щоб бути бідним? Нічого, крім того, що це дає нам змогу вести інших, дозволяючи іншим вести нас самих...
Шлях християнського лідера – це шлях не висхідного руху, що в нього наш світ стільки вклав, а низхідний, себто шлях донизу, шлях, що закінчується на хресті...
Світ каже: «Замолоду ти був залежним і не міг іти, куди сам хотів, але коли постарієш, то зможеш приймати власні рішення, йти своїм шляхом і контролювати свою долю». Але в Ісуса інше бачення зрілості: це здатність і готовність дозволити вести себе туди, куди йти особливого бажання немає...
Що ж робить спокусу влади аж такою на позір нездоланною? Можливо, річ тут у тому, що влада пропонує легку заміну важкому завданню любові. Здається, легше богом бути, ніж Бога любити, легше людьми керувати, ніж їх любити, легше життям володіти, ніж його любити. Ісус запитує: «Чи любиш ти мене?» Ми запитуємо: «Можна, щоб оці два сини мої сіли у Твоєму Царстві – один праворуч, другий ліворуч Тебе?» (див. Мт. 20:21)...
Ми постійно чуємо від інших та й самі собі кажемо, що мати владу – за умови, що її використовують для служіння Богу і ближнім, – це добре. На підставі такого обґрунтування відбувалися хрестові походи, запроваджували інквізицію, поневолювали індіанців, прагнули надзвичайно впливових посад, споруджували єпископські палаци, величні собори та пишні семінарії, чинили багато моральних маніпуляцій із совістю...
Одним з найбільших проявів іронії в історії християнства є те, що його лідери постійно піддавалися спокусі влади – політичної, військової, економічної, моральної, духовної, та при цьому й далі говорили від імені Ісуса, який за свою божественну владу не тримався, але спустошив себе і став таким, як ми. Спокуса вважати владу знаряддям, придатним для проголошення Євангелія, – чи не найбільша з усіх...
Сповідь і прощення – це саме ті дисципліни, за допомогою яких можна уникнути як символічної духовності, так і проявів хоті, й натомість по-справжньому жити Воплоченням. Через сповідь темні сили видобувають з глибин плоті, де вони ховаються, виносять на світло і роблять видимими для спільноти. Завдяки ж прощенню їх обеззброюють і розсіюють, а відтак стає можливим нове єднання тіла й духу...
Як наслідок, перед нами постає наступне питання: яка дисципліна потрібна майбутньому лідерові, щоб подолати спокусу індивідуального героїзму? Тут я хотів би запропонувати практику сповіді та прощення. Майбутні лідери повинні бути містиками і глибоко поринати у споглядальну молитву; так само вони мають бути завжди готові визнати власну розбитість і попросити прощення у тих, кому служать...
Ми не цілителі, не примирителі, не дарувальники життя. Ми грішні, зламані, вразливі люди, яким потрібна така ж турбота, як і кожному з тих, про кого ми дбаємо. Тайна служіння полягає в тому, що нас обрано перетворювати свою обмежену незліченними умовами любов на русло для необмеженої і безумовної Божої любові...
Служіння – досвід не лише спільнотний, а й взаємний. Ісус, говорячи про своє пастирське служіння, зазначає: «Я ж – добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця, і життя своє кладу я за моїх овець» (Йо. 10:14-15). Ісус служить – і хоче, щоб ми служили так само. Він хоче, щоб Петро годував Його овець і піклувався про них не на манір «фахівців», які знають проблеми своїх клієнтів і дбають про них, а радше так, як це роблять уразливі брати й сестри: вони пізнають, і самі є пізнані, піклуються – і про них піклуються, прощають – і їм прощають, люблять – і їх люблять також...
Я знову і знову переконуюсь, як важко бути по-справжньому вірним Ісусу на самоті. Треба, щоб мої брати чи сестри молилися зі мною, говорили мені про духовне завдання, яке на нас покладене, і спонукали мене залишатися чистим думкою, серцем та тілом. Але набагато важливіше те, що зцілює Ісус – не я; слова істини говорить Ісус – не я; Господом є Ісус – не я. Це стає абсолютно очевидним, коли разом проголошуємо покутну силу Бога. Справді, коли служимо разом, людям легше визнати, що ми прийшли не від свого імені, а від імені Господа Ісуса, який нас послав...
Перш за все, Ісус посилає дванадцятьох парами (див. Мр. 6:7). Ми постійно забуваємо, що нас посилають по двоє. Нести Добру новину самі по собі ми не можемо. Нас покликано проголошувати Євангеліє разом, у спільноті...
Тричі запитавши Петра: «Чи любиш ти мене?», Ісус каже: «Паси ягнят моїх, доглядай овець моїх, годуй овець моїх». Упевнившись в любові Петра, Ісус доручає йому служіння...
Поглянувши на сучасну церкву, легко переконатись, що серед служителів та священників панує індивідуалізм. Мало хто з нас має достатньо великий репертуар умінь та навичок, якими можна пишатися, але більшість і далі вважає: якщо нам узагалі є що показати, то це те, що ми можемо робити самі. Багато хто з нас почувається, скажімо, таким собі канатоходцем-невдахою, який виявив, що йому не до снаги залучити тисячі людей і посприяти численним наверненням, що таланту творити прекрасні літургії бракує, та й узагалі зовсім не такий він популярний серед молоді, дорослих, та старших віком, як сподівався, що не здатен відповідати на потреби людей тією мірою, на яку розраховував. А проте більшість з нас і далі гадає, що в ідеалі ми мали б усе це робити – і то успішно. Зірковість та індивідуальний героїзм, такі очевидні у нашому конкурентному суспільстві, зовсім не чужі й церкві. Там також панівним є образ людини, яка «зробила себе сама» і може все здійснювати самостійно...
Християнські лідери не можуть бути просто добре поінформованими людьми, які мають ті чи інші переконання щодо гострих проблем сучасності. Їхнє лідерство має корінитися у постійних близьких стосунках із воплоченим Словом, Ісусом, і саме там їм треба знайти джерело для своїх слів, порад та настанов. Завдяки дисципліні споглядальної молитви християнські провідники мають учитися знову й знову слухати голос любові і знаходити там мудрість та мужність вирішувати будь-яке питання, що постає перед ними...
Слово «теологія» означало первісно «єднання з Богом у молитві». Сьогодні теологія стала однією з багатьох навчальних дисциплін, і часто-густо молитися теологам уже важко. Однак для майбутнього християнського проводу життєво важливо повернути містичний аспект теології, щоб кожне вимовлене слово, кожна дана порада та кожна розроблена стратегія виходили із серця, що глибоко спізнало Бога...
Споглядальна молитва тримає нас, так би мовити, дома, без відриву від свого коріння й у безпеці, навіть тоді, коли перебуваємо в дорозі, пересуваємось з місця на місце, а часто ще й оточені зусібіч ревом і гуркотом насилля та війни. Споглядальна молитва поглиблює в нас усвідомлення того, що ми вже вільні, що ми вже знайшли, де жити, що ми вже належимо Богові, хоч усе й усі навколо знай твердять протилежне...
Якщо християнському лідеру майбутнього треба буде колись на чомусь сфокусуватися, то найкраще йому послужить тут практика перебування в присутності Того, хто постійно запитує нас: «Ти любиш мене? Ти любиш мене? Ти любиш мене?»...
Така-от безумовна і необмежена любов – це те, що євангеліст Йоан називає найпершою Божою любов’ю. «Любімо, – каже він, – бо Бог перший полюбив нас» (див. 1 Ів. 4:19). Любов, яка часто залишає нас у сумнівах, розчарованими, злими й обуреними, – це друга любов, тобто утвердження, прихильність, симпатія, заохочення та підтримка, що їх отримуємо від своїх батьків, учителів, дружини чи чоловіка та друзів...
Пізнати Боже серце означає послідовно, радикально і дуже конкретно проголошувати і відкривати, що Бог – це любов і тільки любов, а тому страх, ізоляція чи відчай, що раз по раз вторгаються в людську душу, ніколи від Бога не походять...
Питання не в тому, скільки людей сприймають вас серйозно, скільки всього ви збираєтеся досягти і чи можете ви показати ті чи інші результати. Питання, по суті, лише одне: «Чи любите ви Ісуса?»...
Перш ніж доручити Петрові бути пастирем, Ісус запитав його: «Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?» Потім знову спитав: «Чи любиш Мене?» А тоді й утретє: «Чи любиш ти Мене?» (Йо. 21:15-17). Власне це питання має звучати як головне для всього нашого християнського служіння, адже саме воно може дозволити нам бути незначущими – і водночас справді впевненими в собі...
Лідерами майбутнього стануть ті, хто наважиться заявити про свою незначущість у сучасному світі як про божественне покликання, що дасть змогу сягнути глибокої єдності з тугою, яка лежить в основі всього цього всипаного блискітками успіху, і нести туди світло Ісуса...
Під усіма великими досягненнями нашого часу криється глибока течія відчаю. Доки суспільство змагає насамперед до ефективності та контролю, серця мільйонів людей у нашому зорієнтованому передусім на досягнення успіху світі сповнюють самотність, замкнутість, відсутність дружби та близькості, розірвані стосунки, нудьга, почуття порожнечі та депресії і глибоке усвідомлення марності...
Велике послання, що його маємо нести як служителі Божого Слова та послідовники Ісуса, полягає в тому, що Бог любить нас не за те, що ми робимо чи чого досягаємо, а тому, що Він створив і викупив нас у любові, а також вирішив: проголошувати цю любов істинним джерелом усього людського життя належить саме нам...
Я говорю вам усе це тому, що глибоко впевнений: християнський лідер майбутнього покликаний бути абсолютно незначущим і перебувати в цьому світі, не маючи змоги запропонувати нічого, крім свого вразливого єства...
Коли мені минуло п’ятдесят і стало зрозуміло, що бути вдвічі старшим навряд чи вдасться, я опинився віч-на-віч із простим запитанням: «Чи наближали прожиті роки мене до Ісуса?». Після двадцяти п’яти років священства я виявив, що молюсь не найкращим чином, живу дещо ізольовано від інших і дуже переймаюся гострими проблемами сьогодення. Усі говорили, що насправді в мене все гаразд, але щось усередині підказувало, що цей успіх становить для моєї душі загрозу. Я почав запитувати себе, чи відсутність споглядальної молитви, самотність та постійне намагання долучатися до вирішення найрізноманітніших, на позір найнагальніших проблем — це ознаки того, що Дух у моїй душі поступово пригнічується. Мені було дуже важко бачити ясно, і хоча про пекло я не говорив ніколи, а якщо й говорив, то хіба жартома, одного дня я прокинувся з усвідомленням того, що живу в дуже темному місці, і що термін «вигорання» — це просто зручне з погляду психології тлумачення духовної смерті...
Бог є Богом сьогодення, і тим, хто готовий уважно прислухатися до поточного моменту, Він вказує кроки, що їх треба зробити на шляху до майбутнього. «Не журіться завтрішнім днем, – каже Ісус, – завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Мт. 6:34)...
Я також прийшов до переконання, що турбуватися про наступний день, наступний тиждень, наступний рік чи наступне століття мені не варто. Чим більше бажання я відчуватиму чесно подивитися на те, що я зараз думаю, говорю і роблю, тим легше мені буде відповісти на порухи Божого Духа в мені, – порухи, які ведуть мене у майбутнє...