Я помітив, що навіть коли з матірʼю діти мають набагато кращі стосунки, ніж з батьком, вони все одно привертають увагу саме батька, а не матері. Вони не кричать: «Мамо, дивись, дивись!» так часто. Чи може це означати, що ми влаштовані таким чином, що так сильно потребуємо уваги батька? І хоча діти, коли їм боляче, кличуть насамперед маму, та все ж за підтримкою і ствердженням вони біжать до тата. Виглядає так, що належне татове ствердження назавжди закарбовується в житті дітей.
— К. Карстенс, Епіцентр змін. Як відновлене батьківство може змінити світ