Для Білого дому це, мабуть, звучало дещо зухвало. Ніхто у Вашингтоні не брав на себе жодних зобов'язань щодо вступу у ще одну світову війну, вже не кажучи про те, щоб посилати туди американських вояків. Та Черчилль наполегливо розвивав ідею: ідею двох націй об'єднаних мовою, ідеалами, культурою. Звісно, їм також слід б'єднатися у своїх ворогах. Недільного ранку відбувається богослужіння. І екіпажі обох кораблів змішуються докупи, що вже наводить на певні думки, та співають церковні гімни (обрані Черчиллем), що виражає їх єдину духовну спадщину: дві протестантські нації, переплетені в одне ціле, проти огидного та понад усе поганського режиму. Вони співають «Воїни Христовії, вперед» і «Нам, Боже, поміч дай в віках». І на завершення — традиційний заклик про Божественну милість до тих, хто пускається у плавання морями: «Для тих, хто в небезпеці у морях». Цьому екіпажеві британських мо-ряків відомо усе про небезпеки в морях.
— Б. Джонсон, Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію