Келлер виявив, що проповідництво не може встановити зв'язок, якщо не дає відповідей на запитання. Пастори або дистанціюються й абстрагуються в навчанні церкви, або розв'язують через проповіді власні проблеми. Консультації віч-на-віч давали йому зрозуміти, як змінюються члени церкви. «У такому поєднанні практики зі зворотним зв'язком і прихильною підтримкою я став кращим проповідником, ніж міг би, якби влаштувався в інше місце, де мене так сильно не прибрали б до рук і не любили б».К. Гансен, Тімоті Келлер. Духовне та інтелектуальне становлення. (Тернопіль: Кана, 2025), С.130